НЕможливе: обійшли суперників на 6 хвилин

17-18 березня Бориспіль приймав спортсменів Київщини на обласних змаганнях з пішохідного туризму у закритих приміщеннях. Змагання традиційні і проводяться щорічно, одна у Борисполі вони відбулися вперше. 16 команд-гостей змагалися у спортивному залі гімназії, де в минулому році з’явився і всі необхідні елементи для шліфування альпіністських навичок.

Ночували туристи у приміщенні ЦТ, а харчували в гімназії «Перспектива». В перший день змагань демонстрували навички на дистанції зв’язок, в другий — на командній дистанції.

Читали Кобзаря...

Шевченківські дні не оминули Центр туризму. 12 березня ми, літературні краєзнавці, присвятили вечір вшануванню пам’яті Кобзаря.

Весь вечір був наповнений поезією і натхненням. Декламатори – у вишиванках й квіткових віночках. З вуст керівника гуртка Ольги Сергіївни Кацан лунає розповідь про найцікавіші моменти життєвого і творчого шляху Тараса Шевченка.

«Заспів» літературної мандрівки створила талановита другокласниця гімназії «Перспектива» Ліда Мельник, прочитавши вірш «Ми – шевченківці». Потому до літературної естафети долучилися ми. Читали те, що стало класикою: «Русалку», «Лілею», «Гоголю», «Думку» тощо.

"Спокійна" дорога до школи

Черговий ранок. Мої сонні очі ледь-ледь розплющуються і фокусуються на годиннику смартфона.

Коли телефон все таки опиняється в моїх руках, розумію, що не встигаю поснідати. Ох! Шкода! Бо ж матуся готує смачні млинці…

Швидко переодягаюся, вдягаю з криком відібрану в неньки куртку й вибігаю на вулицю. Кілька разів клацаю на кнопку, щоб двері під’їзду все-таки відчинилися й потрапляю у «сніжне царство».

Дорогою встигаю спіткнутися й розпластатися зірочкою на щойно замерзлій кризі.

Вже з надзвичайно сильним болем у правому стегні я добігаю до найближчої зупинки. Стою там близько десяти хвилин, допоки не починаю розуміти, що автобус усе-таки не приїде. Роздратована, вирішую піти до іншої зупинки, адже якщо я дочекаюсь наступної «вісімки» і поїду нею, то в школу сьогодні спізнюся. А перший урок — моя улюблена історія…

Творчий вечір Ольги Кацан

Надзвичайно поетичним видався вечір 23 лютого. Свою сьому збірку віршів представила керівник гуртка «Літературне краєзнавство» Ольга Кацан.

«Я писала вірші в школі, на уроках. Якщо  не знала, як зробити задачу з хімії,  просто римувала, і за це отримувала дванадцятки» — розповідає поетеса.

Ольга Сергіївна в оточенні гуртківців

Зі святом Весни!

Дорогі дівчата й працівниці Центру туризму!

В цей прекрасний час, коли сонце пестить промінням землю, я щиро вітаю вас зі святом весни.

Бажаю вам натхнення, щастя, радості, тепла. Щоб сонце посміхалось ніжно, і квітучим був кожен день життя, незалежно від пори року.

Нехай у вас, колеги-гуртківці, серце буде сповнене ідей. А викладачам ЦТ бажаю підкорювати якомога більше нових вершин, влаштувати сніданки на Евересті, якнайчастіше робити селфі на фоні величних гір. Ну а ми зробимо для  вас все, аби ви почувались щасливими, бо ви — унікальні на Землі.

Від нечисленної кількості 

джентельменів-вихованців гуртка

 "Літературне краєзнавство"

Андрій Сахно

Перерва десятикласниці

Чергова перерва. Здається, вже п’ята за сьогодні. Нудний урок нарешті закінчується. Щасливий, вже настільки рідний дзвінок розриває тихе шелестіння сторінок. Усі ми повільно складаємо речі в рюкзаки. Ліниво виходимо з класу. Дорогою я «кидаю» вчительці «До побачення» й спускаюся сходами. Декілька разів встигаю спіткнутися й ледь не падаю. По закону жанру, зараз мене має спіймати якийсь красень, але його немає.

На сходах зустрічаю Діану з подружками. З криками щастя кидаємося один одному на шиї: обійми річ приємна.

Прошу незнайомого хлопчика, з яким я вже декілька місяців вітаюсь, але так і не знаю, як його звуть, передати привіт «Малому».

Репортаж зі шкільної перерви: от що значить «тяжке шкільне життя»

Урок закінчується. Гучний тонкий дзвін лунає на всю школу. На коридорах сміх, розмови…

Серед страшної тісноти я ледве бачу свою подругу, яка кудись йде спереду, за кілька кроків від мене.

Проходячи повз їдальню, відчуваю лимонний запах чаю, випивши який, можливо, моментально зігрієшся.

Підніматись по сходинкам складно. Але «ступінчастий ворог» нарешті переможений. Вхожу до класу, немов людина, яка тільки що зробила щось героїчне і мужнє.

В класній кімнаті дуже просторо, але невимовно душно. Відкриваю вікно. Не розумію, чому ця ідея прийшла в голову тільки мені. Звертаю увагу на останню парту — свою «домівку».

Мого сусіда по парті немає. Де він? Адже зазвичай приходить раніше мене. Починаю хвилюватись. «Його забрали» — звучить «вирок».

У цей момент мій трьохкілограмовий «чортенятко»-рюкзак впав з плечей. Відчаю нема краю. Це означає тільки одне: наступні два уроки я буду нудьгувати. Добре, що інший гарний товариш підсів до мене. «Свята людина» — пролетіла думка.

Перерва закінчується, але вчителя досі немає.

«Цок-цок» — виспівують підбори по коридору. А я все сиджу і роздумую, чому мого завжди балакучого та веселого однокласника забрали зі школи.

Діана Костюк