Черговий ранок. Мої сонні очі ледь-ледь розплющуються і фокусуються на
годиннику смартфона.
Коли телефон все таки опиняється в моїх руках, розумію, що не встигаю
поснідати. Ох! Шкода! Бо ж матуся готує смачні млинці…
Швидко переодягаюся, вдягаю з криком відібрану в неньки куртку й вибігаю на
вулицю. Кілька разів клацаю на кнопку, щоб двері під’їзду все-таки відчинилися
й потрапляю у «сніжне царство».
Дорогою встигаю спіткнутися й розпластатися зірочкою на щойно замерзлій
кризі.
Вже з надзвичайно сильним болем у правому стегні я добігаю до найближчої
зупинки. Стою там близько десяти хвилин, допоки не починаю розуміти, що автобус
усе-таки не приїде. Роздратована, вирішую піти до іншої зупинки, адже якщо я
дочекаюсь наступної «вісімки» і поїду нею, то в школу сьогодні спізнюся. А
перший урок — моя улюблена історія…
Випробувавши на міцність решту своїх кісток, якимось дивним чином я добираюся
до іншої зупинки всього за сім хвилин. Тут маршрутки їздять частіше. Стискаючи
зуби, пропускаю вже другий автобус. Що за день?
Через негоду весь громадський транспорт настільки переповнений, що в нього
ніяк не втиснутись. Наспівуючи собі під ніс пісню відомого українського гурту
«Їде маршрутка, як велика собача будка…», телефоную матері й емоційно
розповідаю про халепу, незабувши жодної дрібниці.
На пропозицію мами викликати таксі я відповідаю категоричною відмовою.
Нарешті бачу не таку заповнену маршрутку, як дві попередні, й обриваю розмову. Усе-таки протискуюся всередину, оплачую
проїзд, але… маршрутка не рухається! Невже знову! Заглохла...
Водій надворі намагається щось полагодити, але дива не стається. Покидаю
маршрутне таксі й рушаю у бік нашого будинку. Дорогою знов телефоную матусі й
повідомляю, що в школу сьогодні мене не пускає доля.
Неня нагадує про важливу презентацію з біології і пропонує, щоби батько
відвіз мене власною автівкою. Хороший варіант! Не вагаючись, погоджуюсь. Йду,
ні повзу, через великі кучугури снігу, час від часу кидаючи погляд на своє
давно не сухе взуття назустріч тату.
На автостоянці батько намагається відчинити автомобіль. Машина повністю в
кризі: не піддається! З горем-навпіл батько віддирає шматки льоду з водійських
дверцят. А пасажирські досі не піддаються нашому натиску. Якимось дивним чином
я таки поселяюся всередину з думкою, що пригоди позаду. Але ж ні! Автомобіль не
заводиться… Подумки питаю у Бога, за що мені та кара.
А батько прогріває машину і розчищає лобове скло від криги… Стрілки
годинника цокотять. Ми усе-таки заводимося. Невже?
Хвилина, дві, три… Виїхати з двору? Не про нас! Довкола справжній
транспортний колапс: втиснутися в «дірочку» не виходить лишень тому, що її
немає… Від прикрощів заплющую очі. Аж раптом відчула, що справа зрушила з
місця.
Минуло десять хвилин. Батько паркує авто у п’яти хвилинах шляху до школи і
прощається зі мною. Наче скажена, мчуся в гардероб, наспіх закидую куртку на
гачок і – в клас. Розумію, що запізнилася хвилин на двадцять, якщо не більше.
Рука торкається дверей. Видихаю. Переступаю поріг і бачу, що вчителька досі не
прийшла…
Анастасія Сахно
Немає коментарів:
Дописати коментар