Урок
закінчується. Гучний тонкий дзвін лунає на всю школу. На коридорах сміх,
розмови…
Серед
страшної тісноти я ледве бачу свою подругу, яка кудись йде спереду, за кілька
кроків від мене.
Проходячи
повз їдальню, відчуваю лимонний запах чаю, випивши який, можливо, моментально зігрієшся.
Підніматись
по сходинкам складно. Але «ступінчастий ворог» нарешті переможений. Вхожу до
класу, немов людина, яка тільки що зробила щось героїчне і мужнє.
В
класній кімнаті дуже просторо, але невимовно душно. Відкриваю вікно. Не розумію,
чому ця ідея прийшла в голову тільки мені. Звертаю увагу на останню парту — свою
«домівку».
Мого
сусіда по парті немає. Де він? Адже зазвичай приходить раніше мене. Починаю
хвилюватись. «Його забрали» — звучить «вирок».
У
цей момент мій трьохкілограмовий «чортенятко»-рюкзак впав з плечей. Відчаю
нема краю. Це означає тільки одне: наступні два уроки я
буду нудьгувати. Добре, що інший гарний товариш підсів до мене. «Свята
людина» — пролетіла думка.
Перерва
закінчується, але вчителя досі немає.
«Цок-цок»
— виспівують підбори по коридору. А я все сиджу і роздумую, чому мого
завжди балакучого та веселого однокласника забрали зі школи.
Діана Костюк
Немає коментарів:
Дописати коментар